Не дивина, що в кожного з нас (залежно від віку, начитаності, світогляду, життєвого досвіду) свої Шевченко і Рильський, Іван Франко і – Леся Українка.
Як це давно прийнято у європейській традиції, декілька штрихів від себе. Тим більше, що Леся Українка (формально піддана Російської імперії і царя) насправді була вільною людиною з європейськими обширами світорозуміння і мистецького творення.
На відміну від школи, університетські роки (1980-і) принесли мені світлий образ письменниці. Михайло Івасюк, письменник і батько композитора Володимира Івасюка, викладав на філології у Чернівцях історію української літератури. Він казав: «Читайте і пізнавайте Лесю Українку. Я її дуже люблю. І на іспитах нам буде про що поговорити».
З того неформального, що було в студентські роки, – це дружба з музейниками з Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської у Чернівцях. Пізнання Лесі Українки через біографію Ольги Кобилянської. З листування поставала цілком інакша історія літератури (без цитат класиків марксизму-ленінізму і матеріалів партз’їздів). І ця неофіційна історія була справді цікавою і привабливою.
Одкровенням для мене стала документальна повість Степана Пушика «Карпатське літо», в якій івано-франківський автор розкрив панораму культурно-мистецького життя другої половини ХІХ і перших десятиліть ХХ століття. А головними дійовими особами тут були Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Франко, Володимир Гнатюк…
Та головне, тут був контекст, дух епохи. Читав і ніби торкався чогось великого і справді прекрасного. І тепер, поряд з новітніми біографіями Франка, Лесі Українки, Стефаника, Кобилянської, рекомендую студентам і цю невелику повість Степана Пушика.
Тоді ж я приходив послухати на старший курс лекції зі спецкурсу «Література і музика», які натхненно читав «буковинський златоуст» Анатолій Добрянський. Було там і про Лесю Українку-фольклористку. Про її записи фольклору примітивним пристроєм – фонографом.
У 1990-х, коли вже у Коломиї вивчав зародження, становлення і розвиток української видавничої справи, мені відкрилася ще інша Леся Українка. Журнал «Народ», заснований як офіційний орган русько-української радикальної партії, постав 1890 року у Львові. А наступного року він уже оголосив себе друкованим органом всієї України. Видавали часопис у Коломиї. Видавцем і головним редактором був Михайло Павлик. До фінансування цього видання, серед інших, причетна й Леся Українка.
Ще одне видання – літературно-науковий і суспільно-політичний часопис «Хлібороб» (1891-95). Він так само був започаткований Іваном Франком у Львові, а в Коломиї його редагували Ілярій Герасимович, Северин Данилович, Михайло Павлик. 1893 року в Гадячі Леся Українка закінчила поему «Роберт Брюс, король шотландський». Вперше її 1894 року надрукували у «Хліборобі». Тоді вона з’явилася окремою книжечкою: «Роберт Брюс, король шотландський. Шотландська легенда» (Коломия. Видав Михайло Павлик, 1894, 22 с.).
Як готував до друку книжку франкознавця Івана Білинкевича «Іван Франко на Станіславщині» (2006), то знову поринув у деталі мандрівки Лесі Українки в Карпати (бо у Буркут до письменниці і її майбутнього чоловіка Климента Квітки приходили Іван Франко й Володимир Гнатюк). Окремо колись маю написати про коломийського лікаря Володимира Кобринського. У курортній місцині, далеко в горах, під самим Чорногірським хребтом, він лікував літників, які приїхали на купелі, а серед них – Леся Українка. Ще одна тема – творчість художника Петра Сахра з Коломиї, який намалював класиків нашої літератури. Зокрема й полотна з гуцулами та – Лесею Українкою, Климентом Квіткою, Іваном Франком.
Коли я збирав матеріали про Порфира Демуцького для майбутньої книжки «За голосом навздогін» (2015), не раз натрапляв на ім’я письменниці – то у меморіальному музеї Лисенка в Києві, то серед архівних матеріалів у фондах академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені Максима Рильського у Києві.
І з найновішого. Рік 2020-й випробовував нас карантином і коронавірусом. На самому початку року, до запровадження карантину, разом з колегами-філологами ми побували з профорієнтаційною місією у селі Яворові на Гуцульщині, де при школі діє кімната-музей Лесі Українки. Серед багатьох цікавих матеріалів, є там і фотознімок хати священника Іполита Окуневського, в якій дорогою на відпочинок (з 21 на 22 липня 1901 року) ночували Леся Українка і Климент Квітка. Про цю зупинку Леся детально писала Ользі Кобилянській. Серед іншого, вона слухала фортепіанну гру доньки священника Ольги Окуневської, знайомої їй з Києва (вчилася музики у самого Миколи Лисенка).
Перебування у Карпатах обізвалося у творчості Лесі Українки не лише згадками у листах, а й низкою поезій. Її ліричній героїні праглося: «заглянути в таємную безодню, / з потоками прудкими сперечатись, / поміж льоди дістатись самоцвітні, / збудити в горах піснею луну!».
Ну а тоді, як карантин затягнувся, я декілька разів бував у Карпатах. У Чернівецькій області, у Вижниці (майже Карпати – 356 метрів над рівнем моря) зберігся дім, у якому перепочивали Ольга Кобилянська, Леся Українка, Іван Франко. Місто в карантин майже безлюдне. Лиш у меморіальному будинку з-поза дрібної сітки-завіси на вікні визирають двоє чорних котів. Передвечірня прохолода і цвіт каштанів. Неймовірний чар передвечірнього міста, позначеного давнішою (колишня територія Османської імперії, діяльність Лукіяна Кобилиці) і новітньою історією (початок творчості Назарія Яремчука і Левка Дутківського).
А на початку грудня, коли у Коломиї й не заповідалося на сніг, я поїхав у гори. Лесиним шляхом. Через Яворів, Криворівню, Ільці. Вздовж Чорного Черемошу. На Дземброню і на Зелене. До Буркута – села, яке притулилося майже до самого кордону. Чим далі в гори, тим зима ставала зимовішою. Черемош виявився вкритий товстим шаром криги. А подекуди ріка зірвала десятисантиметровий шар льоду і порозкидала його зарінками. За прикордонною заставою у Шибеному, за чотири кілометри до Буркута, дорогу перекрив невеличкий потічок, який утворив справжнісіньке озеро. Довелося вертатися, бо вже сідали ранні сутінки.
Тепер маю ще одну нагоду (теплої пори року) вибратися у далеку курортну місцину, де були колись світочі нашої культури. Там уже давно ніхто не живе. Але й досі б’ють ті самі живодайні джерела з цілющою водою, з яких пили вони. І ми пам’ятаємо про них, читаємо їхні твори, носимо їх у серці. А, отже, припадаємо не лише до джерел з водою, а й до джерел нашої історії і культури.
Микола Васильчук,
кандидат філологічних наук, завідувач кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, член Національної спілки письменників України.