Важливі висновки, до яких дійшли науковці – Володимир Великочий, Іван Монолатій та Юрій Плекан – зреферовані в рецензії Ігоря Срібняка, завідувача кафедри всесвітньої історії Київського університету імені Бориса Грінченка, доктора історичних наук.
Основні положення дослідження:
І. Косачівський табір для інтернованих осіб існував з перших днів листопада 1918 по 24 травня 1919 року як загальнодержавний у ЗУНР. «Листопадовий зрив» 1918 року, який призвів до утвердження західноукраїнської держави і її проголошення Західно-Українською Народною Республікою 13 листопада були неоднозначно сприйняті колишніми підданими австро-угорської імперії на території краю. Серед тих, хто відмовився визнавати молоду західноукраїнську державу і вважати себе її громадянами, були люди різних національностей: чехи, румуни, німці, угорці, а також – за неперевіреними даними – українці. Однак найбільше інтернованих осіб було з числа польського населення краю.
Практика створення і функціонування таборів для інтернованих була звичною в ході Першої світової 1914–1918 років і навіть регламентувалася законодавчими актами, що входять до комплексу норм міжнародного гуманітарного права. Маємо на увазі рішення 1-ої та 2-ої Гаазьких мирних конференцій 1899 та 1907 рр., зокрема Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни. Після розпаду Австро-Угорської монархії і виникненні на її теренах національних держав між останніми не завжди складалися мирні відносини. Як відомо, у Східній Галичині вже в листопаді 1918 р. розпочалася польсько-українська війна, для якої характерними були всі ті явища і процеси, які супроводжують подібного роду події: поранені, полонені, інтерновані. Створення таких таборів розпочалося одразу як з боку західноукраїнської держави, так і відроджуваної Речіпосполитої для, відповідно, польського і українського населення. У законодавче русло цей процес був уведений лише з моменту ратифікації обома державами цих конвенцій 1 лютого 1919 року шляхом укладання міжнародної Польсько-української угоди щодо поранених, полонених та інтернованих. До цього часу утримування таборів для інтернованих і полонених, система їх організації, так би мовити, «загосподарювання», фактично було виключно справою честі воюючої сторони. Водночас заначимо, що підписання представниками ЗОУНР і Другої Речіпосполитої згаданої угоди може бути, на нашу думку, свідченням обопільного визнання державами одна одної як повноправних суб’єктів міжнародної політики і міжнародного права.
ІІ. Точної дати створення табору для інтернованих у передмісті Коломиї Косачеві, як і прізвище першого команданта (керівника – Ред.) табору поки що не встановлено. Товариш (заступник – Ред.) команданта Коломийської Окружної військової команди професора Теодора Примака, поручник Володимир Бемко у своїх спогадах констатує створення табору для інтернованих на Косачеві у перших числах листопада 1918 року. За іншими відомостями, початково інтерновані зосереджувалися у в’язниці на вул. Романовського, згодом – у приміщенні школи імені барона Гірша на вул. Коперніка. І тільки 6 грудня 1918 р. комендантом табору для інтернованих міг бути Йосип Чайківськиий, який, імовірно, видав розпорядження про переведення інтернованих до бараків на Косачеві. Відомо, що у березні 1919 р. командантом табору був дехто Ґдуля.
Табір для інтернованих осіб на Косачеві проіснував фактично до 25 травня 1918 р. – дня окупації румунськими військами міста Коломиї. Тоді, як згадують безпосередні учасники подій, боївки, складені з представників Польської Організації Військової, підсилені інтернованими і полоненими з «розпущеного табору», швидко встановили свою, польську владу в Коломиї.
Місце для табору було обрано не випадково. Воно мало відповідати, по-перше, зростаючій кількості інтернованих, які прибували як з територій, близьких до лінії фронту, так і з тих повітів, які знаходилися в тилу. По-друге, відповідно до вже згадуваної IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі, умови утримання інтернованих повинні були відповідати певним нормам, зокрема санітарного характеру. Найбільше таким вимогам відповідали казарми колишнього Запасного коша 24 піхотного полку, що розміщувався в нових, з ліжками, печами і кухнями, дерев’яних бараках колишніх кавалерійських казарм на Косачеві, неподалік від залізничного вокзалу. Перед перенесенням туди табору для інтернованих у цих казармах розташовувся притулок для хворих вже згадуваного Запасного коша. Вони були збудовані для забезпечення особового складу в літньо-осінній період. Натомість взимку ці будівлі не могли захистити від морозу, вітру і води, які нещадно переслідували як утримуваних в таборі вояків, так і його персонал.
Умови утримання інтернованих були такими, які відповідали часу ведення воєнних дій. Кожен колишній військовослужбовець ворожої армії отримував відповідне щоденне грошове утримання, сума якого різнилася залежно від військового чину. Офіцери і старшини проживали окремо від рядового складу і тим більше – цивільних затриманих осіб. Всі інтерновані мали право на власний час, не примушувалися до громадських робіт, отримували належну медичну допомогу в шпиталях міста Коломиї. До того ж вони могли проживати за межами табору, виконуючи певні види, як правило, сільськогосподарських робіт у тих представників польської національності, які гарантували їх перебування у себе і зобов’язувалися доставити їх на вимогу керівництва табору. Кожен інтернований, крім того, писав заяву, що не втече. Однак не всі дотримувалися зобов’язань і через румунську територію втікали до Польщі. За даними досить упередженого видання 1920-х «Panteon Polski» щотижня втікало з табору від кількох до кільканадцяти осіб.
Дотримання цих вимог передбачали норми міжнародного гуманітарного права, якому слідували представники влади ЗОУНР. Саме це й засвідчила швейцарська місія Міжнародного Червоного Хреста, що перебувала в таборі на Косачеві 20 березня 1919 р. Вона навіть включила до свого складу представниць польської національності з Покуття з громадської організації «Комітету опіки польських жінок над військовополоненими та інтернованими особами», які опікувалися інтернованими. Місія не виявила порушень міжнародного законодавства.
Промовистим є той факт, що за час з листопада 1918 року по кінець травня 1919 року в таборі для інтернованих на Косачеві не було позбавлено життя насильницьким способом з боку українських властей жодної особи. І це при тому, що за непідтвердженими даними в ньому перебувало від 4 до 5 тисяч осіб, а за відомими архівними – 3484 особи на кінець лютого 1919 р.
ІІІ. Влада міста Коломиї, на яку, головним чином, покладався обов’язок опіки на табором інтернованих у Косачеві, докладала чималих зусиль для забезпечення останніх продовольством. Зауважмо, що для воюючої ЗОУНР було найважливішим забезпечити продовольством, одягом і боєприпасами власну армію, яка вела нерівні бої з добре укомплектованими і оснащеними військами Другої Речіпосполитої. Тому продовольче утримання вороже налаштованих лягало важким тягарем на плечі влади. Вона при цьому забезпечувала триразове харчування, в тому числі обов’язковим елементом щоденного раціону був хліб, картопля, кукурудзяна мука для каші, п’ятиденно надавалася конина. Владою оголошувалися акції щодо збору коштів і білизни для інтернованих, до яких долучалися навіть стрільці Галицької Армії.