14 лютого 2020 року. Гори схожі до графічних малюнків Якова Гніздовського: вертикальні темні лінії-штрихи дерев проступають над забіленими снігом схилами. Видовище вражаюче.
У Стопчатові, як і в Коломиї, сніг згинув майже цілком.
Я тут не був ніколи, хоч звідси, зі стопчацької Баґадунки, до мого Великого Ключева два-три кілометри.
А до траси Коломия-Яблунів, якою ми приїхали, метрів зо двісті.
Брама не заперта. Біля криниці рух: чоловік набирає воду. Каже, що тут, під берегом, вода смачна. І прилаштовує каністри до велосипеда.
З яблуні на яблуню скаче чорна білка з пухнастим хвостом. На землі лежать роздовбані птахами ялинові шишки.
«Білкам цього року тяжче, бо був неврожай на горіхи».
Про хату нам (працівникам кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника) розповідає Ольга Сав’юк. Вона приїхала з нами від Стопчатівського ліцею, аби показати, де народився її улюблений поет Дмитро Павличко.
Оповідає, що в школі в селі працює вже 55 років. Їздила в Київ земляка вітати з ювілеєм, а він сказав: добре, що ви є, бо через вас не забувають і мене.
Про Баґадунку в Стопчатові і про родинну хату (збудовану 1929 року батьком) згадує Дмитро Павличко і в поезії, і в своїх спогадах: «це була перша оселя у Стопчатові з ґанком, яка стала архітектурним зразком для багатьох теперішніх забудов у нашому селі».
В хаті цій залишилося все майже так, як було колись: ліжко, вкрите веретами, оригінальна піч. Навіть вікна, що потребували ремонту, полагодив звичайний столяр, хоч нині багато хто поставив би пластик.
Здається, зараз з комина піде дим. Почуються в хаті голоси. Скрипнуть двері і на ґанок вийде хлопчина, щоби «…іти у світ незнаними шляхами».
…Аби пізнати поета, треба подивитися, де він народився. Побачити обшир, що відкривався перед ним у дитячі роки.
І обов’язково напитися води з тої криниці, що пив він.
© Микола Васильчук