Село Уторопи на Косівщині. Трохи більше ніж двадцять кілометрів від Коломиї.
Коли їдеш автомобілем з Яблунова на Косів, то стежиш за вигинами дороги і за краєвидами. Тому не завжди замислюєшся, що це населений пункт із найранішою на Гуцульщині писемною згадкою. 1367 рік. Чотирнадцяте століття!
Село (а колись – містечко) віддавна знане своїми соляними джерелами. Воно колись було обнесене оборонними валами, але, попри це, Уторопи спалили татари.
На пам’ять про скасування панщини 1848 року люди шапками наносили землю і насипали курган, а зверху поставили хрест.
Тут народився перший історик Гуцульщини Петро Ступницький (автор текстів двох рукописних хронік).
Працював священиком активний діяч галицького культурного відродження, посол до австрійського парламенту Кирило Блонський (належав до середовища «Руської трійці», клопотався перевиданням «Енеїди» Котляревського). Все це століття дев’ятнадцяте.
А на самому початку двадцятого століття свою художню творчість тут почала Марійка Ленерт, яка ввійшла в історію нашої літератури під псевдонімом Марійка Підгірянка.
Ну і, врешті, тут заврунилася і дала врожай творчість Тараса Мельничука, поета, ув’язненого за слово. Згодом за те саме слово його вшанували найвищою літературною нагородою – Шевченківською премією.
Уперше селом я пройшовся навесні 1995 року. Тоді ховали Тараса Мельничука. Згодом я бував тут не один раз. І завжди щось нове відкривав для себе.
Ми здавна сюди приїздимо до школярів. Розповідаємо їм про Коломийський навчально-науковий інститут. А років з десять тому взагалі провели в школі виїзне засідання кафедри філології. Потім довго у потоці відмивали взуття від болота, бо зі школи ходили навпрошки до могили Тараса Мельничука, а надворі було мокро.
Цього разу відкрив для себе поновлену експозицію літературно-краєзнавчого музею Тараса Мельничука. Він міститься на шкільному подвір’ї, навпроти пам’ятника-свічки, встановленого на честь письменника-земляка.
Ніби все, як і колись: вітрини з фотознімками, рукописами, газетними витинками і книжками. Аж ні: впадає в око дерев’яна саморобна скринька, поточена шашелем. Це – шкільний «портфель» Тараса Мельничука.
Як змінився світ. З яких злигоднів виборсалася Україна. І як прагнули знань тодішні діти!
Ми з колегами-філологами приїхали не з порожніми руками. Дарую музеєві свою нову книжку, в якій є розповіді і про знаменитих земляків: Марійку Підгірянку і Тарас Мельничука.
Відповідальна за музейну експозицію вчителька Богдана Цимбалюк старанно записує нове надходження у спеціальний журнал. А принагідно розповідає про свої родинні зв’язки з Тарасом Мельничуком.
Потім показує нам матеріали з історії школи та експонати етнографічної експозиції.
Як і зі скринькою-«портфелем», юним сучасникам не віриться, що ще недавно зерно мололи ручними жорнами, а глиняні горщики для печі (аби не порозтріскувалися), пошивали спеціальним дротом.
© Микола Васильчук